Історія бункера «під ногами» в гестапо

6

Двадцяте березня 1942 р. сколихнуло Рогатин моторошною звісткою — цього скорботного дня на околиці міста, що зветься "Фундуш", нацисти жорстоко розстріляли близько 3500 євреїв.

Спочатку під приціл німецьких автоматів потрапили місцеві жителі єврейської національності, відтак — упродовж 1942-1943 рр. гестапівці звозили сюди євреїв з усіх околиць й сусідньої Львівщини. За даними різних джерел, у ході чотирьох німецьких каральних акцій  у місті було страчено до 9000 осіб, пише Рогантиська земля.

Весняне сонце нишком прокрадалося через крихітне віконце підвалів Галицької, 40.  Воно більше не могло мовчати й просило в оповитих тишею приміщень нарешті відкрити таємницю, замкнену в цих стінах понад сімдесят  років тому. Старі мури ще вагалися, але їхні сумніви розвіяв лист Батьї Кідрон, який надійшов у Рогатинську міськраду на початку листопада 2016р. У ньому громадянка Ізраїлю звернулася до влади Рогатина з проханням допомогти віднайти нашого земляка Пантелеймона Бродового. Минуло кілька місяців пошукової роботи і в  редакцію навідався краєзнавець Михайло Воробець. У руках тримав папку, в якій по крихті вдалося відтворити захопливу історію єврейського бункера, розташованого буквально під ногами гестапівців. Саме тоді й заговорили маломовні рогатинські підвали…

Трапилось все у ході Другої світової війни. Рогатин щоденно прокидався в очікуванні звісток з фронту. Та часто на його маленьких вуличках коїлись звірства, які додавали ще більшого жаху меш­канцям, бо руйнували сотні сімей і, що найстрашніше, забирали людські життя. Тоді в місті формально про­довжувала діяти Українська повітова рада, втім головна влада належала крайс­гаутману Гансу Адольфу Ассбаху, який очолював об'єднаний Рога­тинський, Бережанський та Підгаєцький повіти в одну ад­мі­ністративну одиницю "Крайс­ляндвірт" з центром у Бережанах. По­вітовою радою у Рогатині керував німець Фрідріх Кохель (1941-1944рр.), а кабінети командного центру гестапо знаходились саме у згаданій будівлі на вул. Станіс­лавівській, де нині діють суд, прокуратура тощо (Га­лицька, 40). Тож не дивно, чому споруда так довго тримала в таємниці цю історію, бо пам'ятала ганебні інструкції край­сгаутмана його під­леглим щодо євреїв, плани каральних акцій, котрі зводили з світу тисячі людей.

Старожили пригадують:  з перших днів правління німців  західну частину міста перетворили "в особливу територію" — гетто, куди селили винятково осіб єврейської націо­нальності. Їх вилов­лювали на вулицях, шукали у бункерах і приводили у це страшне місце. Каральним загонам гестапівців було байдуже кого вони впіймали — лікаря, котрий рятував десятки життів, чи знаного в окрузі торговця, чи мрійливого школярика, якого мати не дочекалася з навчання, в їхніх очах усі ці люди, передусім, мали тавро "ворог". Гестапо чатувало на них усюди, змушувало до важкої роботи, морило голодом і безбожно знущалося, стираючи з лиця землі. А в ту ж мить благальні очі "майбутніх смертників" щомиті шукали порятунку у небайдужої душі.

 Схожа історія спіткала й єврейську родину Давіда та Брани Рокачів, рідних авторки листа Батьї Кідрон. Змалечку жінка слухала розповіді матері Сари Рокач про тогочасний Рогатин і мріяла відшукати людину, котра врятувала її. Ним виявився уродженець с.Бабухів Панте­леймон Іванович Бродовий (4.08.1884 — 20.01.1953 рр.). Як згадували у листі, Сара Рокач народилася у нашому містечку 1923-го і до війни мешкала на одній з його мирних вулиць зі своєю сім'єю. Роки німецької окупації залишили в серці жінки незагоєну рану втрат й гіркі спогади, що довго навідувалися ночами у страшних снах: під час  каральних акцій нацисти жорстоко вбили батьків, брата і сестру Сари. Лише їй чудом вдалося вирватись з лап нацистського звіра. Спершу разом із 12 іншими євреями дівчина переховувалась в лісах, згодом доля звела їх з українцем Пантелеймоном Бродовим, котрий допоміг сховатися від розстрілів.

Панько, як часто називали його сусіди, був звичайним селянином, який важкою працею заробляв на хліб. Проте, на відміну від інших жителів міста, ця людина володіла особливим геном — милосердям, що не дозволив йому за­лишитись осторонь, коли поряд вмирали інші. Ризикуючи життям своєї сім’ї, чоловік все-таки наважився допомагати 13 євреям, котрі благали про поміч. Його добрий вчинок підтримала й найближча людина, дружина Анна Іванівна Бродова, з дому Кавка (26.05.1881-25.02.1955рр.), котра тишком приносила з чоловіком харчі до сховку. Родина Бродових нічим не відрізнялася від інших, мешкала на вул. П.Могили, 3 у Рогатині й щодня тру­дилася не покла­даючи рук. Ніхто з їхнього оточення й запідозрити не міг, яка велика таєм­ниця ховалася у відважних серцях подружжя, про страхи, що не давали заснути ночами, і як іноді тремтіли руки, коли геста­півець раптом зиркнув скоса. А німецька верхівка зустріча­лася П.Бро­довому щодня, адже розта­шувалась поверхом вище від робо­чого місця рогатинця. Проте схибити чоловік не міг, бо через стіну 13 врято­ваних євреїв покладали надії на нього.

Пантелеймон Іванович впродовж бага­тьох років працював тех­пра­цівником при повітовій управі (тобто райраді): при­бирав подвір’я, доглядав за квітниками. У зимовий період також виконував роботу кочегара у котельні з централізованим водяним опаленням, яка знаходилася в підвалі та забезпечувала усі приміщення адмінбудинку (біля 30 кімнат) теплом.  Знаючи кожен куточок споруди, края­нин вирішив обладнати тут бункер для євреїв. Недарма говорять: найважче знайти те, що на видноті. Відверто кажучи, досі важко усвідомити, як вдалося стільком людям жити довгий час у бункері  і жодного разу не привернути увагу німців. У той час, коли нацисти, радіючи своїм перемогам на фронті, співали німецькою: "Німеччина, Німеччина понад усе, понад усе у світі", серця бідолашних євреїв у підвалі терпли від страху смерті.

Тож з Михайлом Васильовичем ми вирішили навідатись у колишній сховок, аби на мить побути у його стінах, зану­ритись в атмосферу минувшини.

Фото © 2017 Джей Осборн.

Нині ці приміщення приватизовані й повсюди вирують ремонтні роботи, але навіть за шаром нової штукатурки вони не втратили своєї правди. Зайшовши в дві невисокі кімнати, нама­гаємось в уяві відтворити старий інтер'єр: запах паперу з полиць архіву, який закривав вхід у таємницю Бродового, звук котла за стіною, кладову з вугіллям, дровами і робочим інвентарем неподалік. Заплющивши очі, здалося, наче почули знайомі кроки біля  входу, дзенькіт ключів і засуву, на який Пантелеймон Іванович щоразу замикав двері. За ними  маленький сигнал рятівника, котрий стукотом відра об бетон повідомив: "Зі мною непро­ханий гість"; в іншому випадку — чоловік поклав би відерце на клаптик тканини.

Мовчанка переповнювала ці сірі прос­тори не лише під час неочікуваних відвідин німців, у бункері завжди роз­мовляли ледь чутним шепотом і старалися не робити різких рухів, аби не почули господарі зверху. Крихітні кімнати досі пахнуть сирістю, як у сорокові, щоправда, товсті мури з одвірками в півтора метра більше не видаються нам тюрмою, де ув'язнені щоденні страхи і відчай, а головний "провокатор" — голод заставляє вийти назовні, у ще гірше пекло. Сьогодні багатьом із нас мрії тих 13 євреїв здалися б банальністю, адже були цілком зем­ними: почути тепло сонця на обличчі, пройтись без поспіху рідною ву­личкою чи з'їсти свіжоспеченого хліба. Проте, тоді вони вважалися майже нереальними, бо єдиний сонячний промінчик, який загля­дав у віконце розміром 100 на 50 см, прокрадався через маленьку щілинку папе­рової заслінки, сповіщаючи про ранок. Житню скибку чийсь синочок так і не доніс, бо його розстріляв німець. А коли в це віконце стукали краплі дощу або заметіль, від панічного страху німіло все тіло і мучила нав'язлива думка "невже, німці знайшли нас". Але, поряд з тим, кожен новий день дарував "бранцям під­земелля" надію, а посмішка добрих рятівників додавала сили і віри.

 "Коли жив стрийко, мені виповнилося лише 4-5 років, тож я практично не міг знати про бункер. Трохи згодом про нього розповідав батько, рідний брат Пан­телеймона Івановича, — зізнається пле­мінник  Іван Онуфрійович Бродовий (1950 р.н.). —  Тато також працював опалювачем в райкомі, тож показував мені дві кімнатки в підвалі, де ховалися 13 євреїв. В одній було вугілля, у другій — стоси паперу. Батько згадував, що стрийко зі стрийною носили харчі врятованим. Можливо, тато з мамою теж допомагали їм, адже стільки їжі двоє людей не змогли б занести сюди одразу".

З листів І.Бродового.

Іван Онуфрійович, який нині проживає в Тернополі, у листуванні з Михайлом Воробцем згадував і про єврейських юнаків 15-18 років, котрі під покровом ночі покидали сховок і городами прямували у  села, аби роздобути трохи їжі для рідних. Проте, долі кожного із них виявились фаталь­ними: спіймавши, гестапівці довго мордували хлопців і, не дізнавшись нічого про єврейський сховок, розстрілювали молодиків. Зазвичай  просити милостиню євреї прямували у сусідні села, переважно у Путятинці, Вербилівці, Бабинці, де жителі ділилися з ними усім, чим мали, іноді не шкодуючи й останнього окрайця.

З листа  Батьї Кідрон дізнаємося, що серед тих убитих були вісімнадцятирічний Ханін Зуненшайн, сімнадцятирічний Моше-Йозеф Бела та  Йосі Стреєр, якому виповнилося лише п'ятнадцять. Ще один житель бункера голова сімейства Хаберів Авраам помер від висна­ження у підвалі.  Минав час, місто жило своїм, хоч і бентежним,  життям, а в сховку воно майже не змінювалося. Сковував той же страх смерті, а очі ховали гіркі сльози. Біда не ходила сама й привела з собою ще одну, котра в мить могла викрити усіх жителів бункера. У приміщенні гестапо розгорнули ні­мецький госпіталь. Не вистачало місця, тож німці вирішили задіяти для цих потреб ще й підвал.  На щастя,  Панте­леймон Іванович зумів переконати гес­тапівців не руйнувати архіву, де, за його словами, збереглися рідкісні документи. Отож, бункер вдалось вберегти від розсекречення.

Після звільнення Рогатина радян­ськими військами 23 липня 1944 року дев'ятьом  євреям пощастило вийти з підземелля. Серед врятованих було четверо чоловіків — Ієгуша Ґлуцер, Ізраїль Хабер, Райчел Бела, Бернар Кослер і п'ятеро жінок — Люся Ґлуцер, Рузя Ґлуцер, Лібе Хабер, Райзе Стреєр, Сара Рокач. Їхні імена за сприяння ГО "Єврейська громада Івано-Франківської області" допомогла перекласти українською викладач ідишу Києво-Могилянської академії Тетяна Ба­танова.

  

І коли усе почало налагоджуватись, коли з'являлися перші успіхи, кожен з цих людей подумки згадував підвали Га­лицької, що дали їм шанс жити далі, а також доброту подружжя Бродових. Упродовж кількох десятиліть Сара Рокач засинала з думкою  знайти свого рятівника та подякувати йому за спасіння. Тож, на прохання матері Батья Кідрон надіслала листа у Рогатин.

"Ми мріємо відвідати місто, щоб побачити, де мешкала моя мама до війни, бункер, у якому пере­ховувалася з іншими євреями. Також хочемо поклонитися пам’яті своїх рятів­ників, зустрітися з їхніми близь­кими, щоб висловити вдячність за спасіння рідної нам людини. Цей відважний вчинок не повинен забуватися", — зауважила авторка.

Крім того, голова ГО "Єврейська громада Івано-Франківської області" Ісаак Фефер, до якого міськрада зверталася з проханням стосовно уточнення прізвищ врятованих, повідомив ще одну приємну звістку — родину рятівників Бродових мають намір визнати "Праведниками світу".  Та оскільки Панте­леймон Іванович та Анна Іванівна, на жаль, не дочекали цього пам'ятного дня, високого звання удостояться найближчі їм люди, діти, онуки або племінники.

 Дивна річ, час так старанно "замітав" сліди тих подій — не збереглося ні світлини рятів­ників, важко віднайти їхні могили на кла­довищі біля церкви Зішестя Святого  Духа (не залишилося дерев'яних надгробних хрестів), лише дивом вцілили спогади, що не дали історії підземелля загубитися в часі. Можливо, тому, що потрібна нашому суспільству, як ковток свіжого повітря, саме нині? Бо й досі ми дозволяємо собі залежати  від грошей, посад, статусів або системи, та чи змогли б в потрібний момент знайти в собі силу й покинути власну "зону комфорту", аби не втратити головного — Божого світла, яке не дає нашим душам зачерствіти, тобто, доброти, милосердя? Хотілося б, щоб прочитавши цю розповідь про земляків із великим серцем, кожен бодай для себе відповів на запитання: а чи наважуся я на такий вчинок ? Надіюся, воно не зали­шиться жовтіти у стосі риторичних, а  добірне зерно благородного вчинку Бродових спонукатиме нас хоча б  на малі, проте людяні справи.

Ольга ВЕРБ’ЯНА (для "Голосу Опілля").

Comments

comments

ПОДЕЛИТЬСЯ